"Дзеркало небес"

- Ти наслідив у Дзеркалі Небес. Тому я й зміг сюди дістатись.
- Правильно.
- Мені потрібні пояснення.
- Пояснення якого роду тебе цікавлять?
- Байдуже. Бодай щось. Це ж не було черговим уроком, так?
- Ти знову правий.
- Але ж чому?
- Говорячи про причини, не слід забувати про наслідки. Ти вже бачив наслідки.
- Так... Бачив. Я бачив, як змінився світ. Так, неначе після тривалого очікування вибуху бомби надійшло повідомлення про те, що вибуху не станеться. Світ заслужено хизується своєю красою. Тепер я цілком це усвідомлюю.
- Молодець. Ти обирав цей варіант свідомо?
- Ти мусиш знати.
- Знаю. Моя цікавість породжена здивуванням. Ймовірність була надто низькою. Ніхто в тебе не вірив.
- Не говори про це так, наче розгадуєш загадку Древніх. Це життя.
- Що не заважає йому бути загадкою.
- Не для всіх.
- Невже ти настільки наївний, що повірив у власне тлумачення Зламу? Я був про тебе іншої думки.
- Я відчуваю, що зробив усе можливе. Змінив саму сутність. І знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що я врятований. Тепер смерть не буде для мене остаточною.
- Не буде. Тепер – ні.
- Але ж причини такого хитрого сплетіння?
- Я не обіцяв тобі назвати їх.
- Отже, вони тобі відомі...
- Тобі теж. Просто боїшся зазирнути глибше. Ти вже бачив, куди приведе тебе ця реальність?
- Ні.
- Дарма.
- Але ж... Зачекай. Невже все настільки просто?
- Віл, який тягне воза, ніколи не дивиться позад себе. Він не знає, повний віз чи порожній. Ти сам вигадав собі ношу. Так, тебе використовують. Але ж і винагорода буде гідною. Нікому не дозволено використовувати людей задарма.
- Як довго?
- Перепрошую?
- Як довго мені ще тягнути цього воза?
- Визнач це сам.
- Ненавиджу...
- Ні, поважаєш. Ти ж не дурень, розумієш хто ми такі. І навіщо ми.
- Пообіцяй, що ви більше не втручатиметесь. Я вже готовий сам відповідати за своє майбутнє.
- Готовий. Тепер – готовий. І я бачу, що ти зрозумів, чого ми від тебе чекаємо. Виконай своє призначення. Заради них.
- Я виконаю. Але після цього я повернуся. І тоді твоя туманна пика відчує що таке кирзовий чобіт ідіота.
- В Дзеркалі Небес? Ага, жартуєш... Це добре. А зараз дозволь відкланятися, розмову завершено.
- Катай звідси. І не заважай мені насолоджуватися світанком. Тут він на диво чистий.
- Щасти тобі. Рано чи пізно, так чи інакше...

Спочатку ми з другом з якогось дива пішли до 17 корпусу. Як розповів друг, у скверику за корпусом мусів би виступати якийсь "музикант". Була зима. І ми поїхали по тому скверу на задницях. Чи то там схил такий був слизький, чи що? :) То тут, то там натикалися на гоперів, що по-пластунськи зачаїлися низько над землею і чекали початку. Доїхали аж до самої сцени. А там.. Емінем. ) Друг викарабкався до нього, забрав мікрофон і почав кричати: "Де Snoop Dogg, падлюко?! Чому він не приїхав?!". Ну, чи щось у цьому роді. Ясна річ, після цього довелося швиденько тікати і прориватися крізь маленькі групки озлоблених гопів, що перегороджували дорогу. Чомусь ми знову їхали на задницях, але вже в зворотньому напрямі. :) По дорозі виставляли в сторону кінцівки і ламали відповідні частини тіла гопів, які стояли на обочині. Потім нас загнали в самий корпус, де вже орудувала якась охорона. Повзли по вентиляційній шахті. Досить просторо, але якісь дивні аномалії з відстанню. ) Таки вибралися, і під вигуки розлюченої і розчуленої тьоті-вахтьорші вибігли з корпусу. Трохи вище по вулиці друга пов'язали менти, але виявилося, що ми все зробили вчасно і маємо хороше алібі. :) Тоді я з почуттям виконаного обов'язку і почуттям тріумфу від вдало проведеної операції вирушив у інший сон, де був персонажем із гри World of Warcraft (за світлих). Отам уже розгулявся. :) Пішов нищити інаковірних орків. Пам'ятаю, як смачно мій меч вгризався в їхні черепи і як тепла поганська крок укривала лице. )

Не пишу, тому що не пишу.
І взагалі, скоро розпрощаюся з цим ЖЖ.

Як відомо, існує кілька точок зору на теорію творення світу. Виразниками двох найзагальніших з них є релігія та наука. Їх протистояння почалося з тих пір, коли Декарт розмежував тіло і душу, несвідомо озброївши людство методом аналізу світобудови без використання суміжного йому методу синтезу. Будь-яке явище чи процес розглядалося не як частина цілого, а як власне ціле, дослідивши частини якого, можна зрозуміти ідею Космосу. Метод поступового дроблення світу з метою зрозуміти його суть набув значного поширення і сьогодні вважається беззаперечним базисом наукових досліджень. В той же час, спостерігаємо протилежну позицію представників релігії, що відкидають свободу волі людини і описують її виключно як неподільну частку Бога, як частину великого механізму Всесвіту. Суть суперечок між представниками обох світоглядів зводилася до виборювання власного права на Істину, яке, за їхнім задумом, досягалося за умови тотального знищення конкурента. Фанатики від науки мали більше спільного з фанатиками від релігії, ніж відмінного. Тому ми можемо розглядати їх як рівноцінні сторони конфлікту, з рівними шансами на перемогу в боротьбі. Втім, це не закриває нам очі на той факт, що безперервне протистояння науки та релігії не лише не виправдало себе, а й суттєво послабило позиції людства у Всесвіті, довівши його до краю прірви, переступивши який, цивілізація припинить своє існування. Така ситуація не може не хвилювати тих представників людства, хто мислить не догмами та фізичними законами, а більш глобальними категоріями. „З висоти пташиного польоту” стає зрозуміло, наскільки наївними є представники ворогуючих сторін у своїй боротьбі за право на Істину. Адже і наука, і релігія, володіють взаємодоповнюючими уламками ключа, що відкриває двері в майбутнє. Сьогодні непросто усвідомити, що існує інша теорія створення світу, що не розроблялася в Церкві чи Лабораторії, а є природною, базовою теорією. Настільки ж непросто виявилося зрозуміти, яким чином поєднуються між собою ці „уламки ключа”. Тому точка зору автора, що буде висловлена нижче, є лише спробою, що покликана розкрити суть глибокої взаємодії між наукою та релігією, але аж ніяк не прагне заперечити їх право на існування.
Написав це і раптом зрозумів, що не зможу пояснити все так, щоб не деформувати суть. Та й чи варто розповідати про щось тим, кого це не цікавить? Сила таємниці в тому, що вона доступна небагатьом. Мабуть, в цьому є доля Істини.

Буває ж отак. Коли постаєш перед необхідністю докорінних змін навколишнього світу (після того, як змінився сам), в дію вступає фактор фатуму. Насправді назва трохи пафосна, але не без того. Коли кожен твій крок видається єдино правильним, а кожне слово звучить як вирок. Ким ти стаєш? Чи залишаєшся людиною, пожертвувавши правом вибору в ім'я вищих цілей? Чи маєш ти право залишатися чиїмось другом, коли поруч немає нікого? Всі залишилися позаду і сверлять поглядами твою спину. В тих поглядах немає ні ненависті, ні зла. Жодного прокльону чи побажання. Лише тиша і... співчуття. Чому вони співчувають? Невже ти настільки приречений?Жоден з них і словом не обмовився про це, але ж мовчання думок красномовніше від голосу слів. Я прагну, сподіваюся і, зціпивши зуби, йду назустріч вітру. І що я там бачу? Нікого. Пустеля почуттів, покинута Древніми на поталу Вічності. Я не знаю, чи є цій пустелі кінець і чи не зраджу я своїй сутності, ступивши на її випалену землю. Можливо, це стане початком смерті душі. Але audaces fortuna invat! Що означає "щастить сміливим".
Не вмію я писати. А хотілося би. Коли-небудь.

Майбутнє твориться шляхом фіксації точок у минулому. Емоційно-вольовий вплив цих точок визначатиме їх взаємодію між собою, на основі чого сформуються реперні точки майбутнього. 

Сьогодні снився епізод, в якому назва "Веалір" була пов'язана з якимись високопрофесійними охоронцями. Принаймні, вони згадували це слово в розмові. 

Такої подорожі мені не вистачало. :)
Спершу я з'ясував стосунки з одним знайомим і зрозумів нарешті його позицію щодо певних питань. Потім дізнався деякі деталі з життя подруги, що допомогли об'єктивніше оцінити ситуацію. Після цього двічі заплатив... Зате місце, куди я потрапив, ні в чому не поступається загальновідомому "раю". :) Могутні ліси, де-не-де порізані широкими стежками та розлогими галявинами, з високим справедливим небом над головою. Поміж дерев блукають давно забуті народні пісні, на устах з якими йшли в бій наші предки. І взагалі, таке враження, що все створено лише заради гостя (в даному випадку мене). Пам'ятаю, як качався в траві з на диво радісним обличчям. :) А ще пам'ятаю незламну віру в те, що все буде так, як я задумав - все буде добре.

Такий крутий сон сьогодні снився. :)
Так, наче відбуваються вибори (до парламенту, здається). По всьому місту можна зустріти мій фейс на бігбордах. Туди ж було вписано назву партії та гасло (і те, і інше були суперовими, хоч дослівно згадати не можу). Я мав проводити мітинг на Соборці. Коли під'їжджав туди, надійшла інформація по підтримці партії населенням. Виявилося, що за всіма прогнозами ми набираємо необхідні 7% і проходимо до парламенту. Пам'ятаю, який тріумф ми відчували з цього приводу. :) 

"За гроші можна купити:
 - ліжко, але не сон;
 - їжу, але не апетит;
 - книгу, але не розум;
 - розвагу, але не радість;
 - ліки, але не здоров'я;
 - зв'язки, але не друзів;
 - ікону, але не віру;
 - місце на кладовищі, але не на небі." 

Поль Брег.

Треба до нового року опанувати веб-програмування, сформувати БД для проекту, розписати бізнес-план ЦСРБ, розібратися з усіма локальними справами і звільнитися від них в якомога більшій мірі. Дві-три ниті можна протягнути в новий рік, щоб не втрачати зв'язок. Потім під'єднати ще кілька дрібніших. Словом, до травня проект мусить запрацювати. З липня мусить запрацювати ЦСРБ. До екватору повинні дати про себе знати перші результати. Я сказав. 

"Когда закон и долг сливаются в единое целое, соединенные религией, — тогда человеку не дано действовать с полным осознанием себя. Он становится чем-то чуть меньшим, чем личность.
(Принцесса Ирулан, “Муад'Диб: Девяносто девять чудес Вселенной”)"

"Дюна", Френк Герберт.

Ще одна річ, яку я сьогодні зрозумів. Жодного "раю" непотрібно. Вірніше, може він комусь і потрібен в якості винагороди за страждання, але сама суть цієї винагороди є безглуздою, навіть шкідливою. Коли людина припиняє боротися, вона стає слабкою та немічною. Мені не потрібен ні "рай", ні будь який інший спочинок. Мені потрібні жорсткі умови, в яких можна загартовувати свідомість. Просто знаю, що інакше не виживу. Але навіщо тоді вся ця боротьба? Якщо відмовляєшся від винагороди, заради чого продовжуєш боротися? 

Чи не тому ми відкидаємо можливість чудес, що боїмося перестати вірити в них? 

"Чувство величия преходяще. Оно непостоянно и непоследовательно. Отчасти оно зависит от мифотворческого воображения человечества. Человек, испытывающий величие, должен чувствовать миф, в который вплетена его жизнь. Он должен отражать то, что этот миф проецирует на него. И он должен быть прежде всего ироничным — ибо именно ирония удержит его от веры в собственное величие, она — единственное, что даст ему подвижность внутри себя. Без этого качества даже и случайное величие уничтожит человека.
(Принцесса Ирулан, Избранные изречения Муад'Диба)"

"Дюна", Фрэнк Герберт. 

І все-таки мені це вдалося. Настав той день, коли я з упевненістю можу сказати, що зміг поєднати гаряче серце та холодний розум. Здавалося б, несумісні речі, яким не судилося співіснувати в одній людині. Але ж я живий. І ці дві протилежності в мені зливаються напрочуд гармонічно, доповнюючи та підсилюючи одна одну. Сталь, загорнута  в червоний оксамит. Сила, що виростає з почуттів і контролюється розумом.

Той, хто зможе об'єднати Україну, - зможе об'єднати світ.

Отже, шанс у мене є. :)

Сила і Свобода - ось запорука успіху. Не стільки успіху, скільки успішної боротьби за щастя. Усвідомити себе, відчути власну душу і віддатися почуттям. Так починається гармонія і зароджується новий світ. Можливо, кращий. Можливо, такий самий. Але це не так важливо.
Важливо лише те, що залишається несказаним. Чудеса бояться слів. Зате слова творять ці самі чудеса. Отаке от замкнуте коло.
Жодного зв'язку між думками, просто занотовую вільний їх потік. А що завтра? Завтра будемо ми. Ті, хто не скорився. Бо завтра - це завжди наш час. Коли б він не настав. Сьогодні слухав високу музику і пробуджувався від глибокого сну, скидав із себе ковдру кар'єризму та цинізму. Адже ідеал моєї Свободи - жити, залишаючи за собою право вибору. Тож давай слідувати цьому принципу? Що скажеш, Королю?

Я перечитував свій колишній блог. Знайшов купу цікавого, багато розумного і немало дивного. Особливо останнє. Стільки випадкових збігів, які раніше не помічав. Просто не звертав уваги. Або був недостатньо мудрий, щоб зрозуміти. Тепер усе інакше. І все ж, я щось втрачаю. Не можна цього робити. Тепер знаю.

Свято - ще один привід для того, щоб зібратися разом з друзями. Але якщо коло друзів постійно змінюється? Якщо воно звужується, або ж ти сам більше не відчуваєш потреби в спілкуванні з людьми, що були тобі небайдужі? Ким стаєш? Відлюдником чи самим собою? І чи не в самотності істина? Лише той, хто звільнився від усіх колишніх прив'язаностей, може почати нове життя. Той, хто відчув терпко-солодкий смак свободи, але знайшов у собі сили викувати для себе кайдани, лише той достатньо мудрий, щоб змінювати світ навколо себе. Коли зникають усі бажання та емоції, а на їх місці виростає Ціль, лише тоді Доля шанобливо відступає в тінь, залишаючи за сміливцем право вершити життя.
"Але є ті, хто завжди йде до кінця. Ціною власних слів та сподівань. Тому що вони, ці відчайдухи, прагнуть милуватися небом лише на свободі. Там, де стіни позаду." (с)

До нового року плану скласти бізнес-план та розробити стратегію діяльності підприємства. Крім того, необхідно сформувати базу даних, що використовуватиметься в бізнесі. Влітку, після повернення, доведеться швидкими темпами реалізовувати задумане, щоб не впустити момент.